Название: Сльози на граніті
Автор: Анянка
Рейтинг: G
Персонаж/Паринг: Спайк/Баффи
Время действия (спойлеры): после 5 сезона
От автора: Я тут стихи перебирала и наткнулась на этот... он немного..длинненький)))... просто посвящён тому лету когда Баффи умерла, тому что чувствовал и переживал Спайк... Помню меня очень впечетлила её смерть... а особенно то как это переживал Спайк..ну вот и получилось... надеюсь меня не убьют за такой объём
Отказ от прав: да
На украинском языке“Сльози на граніті”
В цю ніч висів на небі повний місяць,
А зорі падали, як іскри у імлу.
Собі не зміг знайти я знову місця,
Питав: Коли ж нарешті все таки помру?
читать дальшеПалив цигарки, пив. Не упивався,
Сльозами вмитися хотів, але не зміг.
Забути все, як проклятий старався,
І думав: що стаю, як дикий псих.
В кімнаті було темно і самотньо,
Так само, як в замученій душі.
Занадто різні вчора і сьогодні,
Писав якісь химерні я вірші.
І відчував, як біль тече у венах,
Як страх у ранах дико закипа.
Життя летіло в театральних сценах,
А сльози все лилися, як ріка.
Затовк недопалок, останній вогник,
І в темряву зануривсь знову я.
А зорі плавали, неначе в морі човник,
І так боліла вся душа моя.
Не міг я спати, бачити і жити,
На серці був скривавлений ланцюг.
Благав я всіх мене нарешті вбити,
І припинити нескінченність мук.
Я вийшов з дому. Де пішов, не знаю,
Мій мозок думати уже не міг.
Бо я себе живим не відчуваю,
Живим мерцем я справді стати встиг.
Я йшов кудись, у темінь, у пропастя,
І очі знов від сліз усі пекли.
Що це таке скажіть за слово щастя?
Чи є воно хоч десь тут на землі.
Я йшов дорогою, нічого вже не бачив,
У темряві, між кістяків-дерев.
Я йшов. Один. Нічого я не значив,
І вітру чув тужливий дикий рев.
А потім я спинився, біль вколола,
У серце ще гостріші шпичаки.
Стояло дерево, неначе та колона,
Під ним могила…. Кинусь навтьоки…
Та ні, не можу. Ні, я залишуся,
Тепер життя моє застрягло тут.
Крізь сльози, янголу у небі помолюся,
Зненавиджу усіх, хто десь живуть.
Кладу букет. Як кров, червоні квіти,
Троянди ніжні на сирій землі.
Народження і смерть – все на граніті,
А квити – кров моя у проклятій імлі.
Я сяду поруч, пальцями торкнуся,
Рукою, серцем і душой своєй.
Як мрію, що колись все ж тут лишуся,
Не буде більше болю, сліз морей.
Я ляжу ту, бо це моя домівка,
Це місце де я справді хочу буть.
Ось цей граніт, і ця землюки гірка,
І все. Про інше хочу я забуть.
Забуть життя, яким колись ішов я,
Забути долю підлую мою.
Забути, як у місто це прийшов я,
Забути, як стоялось на краю.
Забути все. Не бачити, не чути,
І вбити серце, рани розірвать.
І більш уже нічого не відчути,
І душу глибоко у землю закопать.
Але не можу. Пам’ять ця проклята,
Нагадує усе. І кожну мить,
У душу шпичаки, дияволята,
Все заганяє. Як же далі жить?!...
І я сидів, дививсь на срібний місяць,
А згадував волосся золоте.
Як я зустрів тебе уперше в місті,
Подумав: щось не те, не те, не те…
Як закохався, палко і безтямно,
Як намагався я тебе забуть.
Як я дививсь на тебе: дико, п’яно,
І клявся, що не можу це відчуть.
Ненавидів тебе. Любив. Молився.
І проклинав. І знову повертав.
З тобою, знаю, назавжди б лишився,
Я не чекав нічого, і чекав.
Я мріяв про любов твою, кохана,
Хоч знав, любить не будеш ти мене.
Та в серці ти була завжди чекана,
Мій Бог. Ти янголятко неземне.
Я мріяти умів. От чорт, аж смішно,
Я міг тоді надію в серці мать.
Мабуть то перед Богом було грішно,
Від тебе почуття якісь чекать.
Ти ж була чиста, гарна. Ти єдина.
А я був просто злим на цілий світ.
Була ти сильна, і безтямно мила..
Казав”От чорт”, частіше ніж “Привіт”.
Та знаєш, потім я мабуть змінився,
Бо щастя я завжди тобі бажав.
На тебе, як на Бога я дивився,
І тихо, десь, у темряві страждав.
Страждав?.. Та ні, тоді я був щасливий,
Бо чув я голос твій. І очі неземні,
Я бачив їх, і погляд незрадливий,
Від них було так хорошее мені.
Тепер.. тепер я проклинаю Бога,
За те, що він дурний і хворий псих.
Бо він, зламав життя твого, дорогу,
А я зробить нічого вже не встиг.
Не встиг, не встиг, себе я проклинаю,
Бо мало все інакше в світі буть.
Померти мав, сказавши лиш”кохаю”,
А ти , напевно, мала все забуть.
А замість того, плачу я щоночі,
Іду сюди, по темряві, в імлі.
Щоб уявити любі сірі очі,
Отої, що лежить отут в землі.
Сидітиму сьогодні до світанку,
І буду згадувать, і думать, і страждать.
Сьогодні, завтра, в вічності, до ранків,
Тебе я буду завжди пам’ятать.
А вже коли на попіл розлечуся,
Впаду у землю, тут, у цім краю.
В нірвані, в забутті навік втоплюся.,
Прошепочу востаннє: я люблю.
перевод на русскийВ эту ночь весел на небе полный месяц,
А звёзды падали ,как искры в млу.
Себе не мог найти я снова места,
И спрашивал: когда же я умру?
Курил и пил. Не упивался.
Слезой умыться я хотел, не смог.
Забыть про всё ,как проклятый старался,
И думал ,что стаю как дикий псих.
В комнате было тихо, одиноко,
Так же как в замученной душе.
И слишком отличал вчера я от сегодня
Писал я странные стихи.
И чувствовал, как боль течёт по венам,
Как страх в ранах дико закипает,
И жизнь летела в театральных сценах,
А слёзы ,всё льются, как река.
Я потушил окурок, последний огонёк,
И в темень окунулся снова я.
А звёзды плавали ,как будто бы кораблики,
И так болела вся душа моя.
Не мог я спать, не мог я видеть, жить,
На сердце – окровавленная цепь.
Просил я всех, меня наконец-то убить,
Остановить всю бесконечность мук.
Я вышел с дома, где пошёл, не знаю,
Мой мозг думать уже не мог.
Ведь я себя живым уже не чувствую,
Живым мертвецом успел я правда стать.
Я шел куда-то, в темень ,в пропасть,
Глаза опять от слёз пекли.
Что есть скажите, это слово счастье?
И есть оно хоть где-то на земле?
Я шёл дорогой, ничего не видел,
Во тьме, между деревьев-скилетов,
Я шёл один и ничего не значил,
И ветра слышал грустный дикий рёв.
Потом остановился, боль колола,
В сердце всё острей шипы.
Стояло дерево, как будто бы колона,
Под ним могила…убежать бы прочь.
Но нет, я не могу, останусь,
Теперь уж жизнь моя застряла тут.
Сквозь слёзы, ангелу я в небе помолюсь,
Возненавижу всех, кто где-то там живут.
Кладу букет, цветы как кровь красны,
Нежные розы на сырой земле.
Рождение и смерть – всё на граните,
Цветы – то кровь моя в проклятой мле.
Я сяду рядом, пальцами дотронусь,
Рукою, сердцем и душой своей.
Мечтаю, что когда-то тут останусь,
Не будет больше боли, слёз морей.
Я лягу тут, ведь тут мой дом,
То место, где я правда быть хочу.
Вот этот вот гранит, земли тут горка,
И всё. Про остальное мне забыть.
Забыть ту жизнь которой шёл когда-то,
Забыть про подлую свою судьбу,
Забыть как в город этот я пришёл,
Забыть как мне стоялось на краю.
Забыть про всё, не видеть и не слышать,
Убить и сердце, раны разорвать.
И ничего уж больше не почувствовать,
И душу в землю глубоко закопать.
Но не могу. Память проклятая,
Напоминает всё. И каждый миг.
В душу острия-дияволята,
Всё загоняет. Как же дальше жить.
И я сидел ,смотрел на серебряный месяц,
А вспоминал я золото волос.
Как в городе тебя впервые встретил,
Подумал: что-то тут не то, не то, не то…
Как я влюбился, страстно и безумно,
И как пытался я тебя забыть.
Как на тебя смотрел я дико, пьяно,
И клялся, что не мог я это чувствовать.
Я ненавидел. И любил. Молился,
И проклинал. И снова возвращался.
С тобой я знаю, навсегда б остался,
Не ждал я ничего. И всё же ждал.
Мечтал я о любви твоей, любимая,
Хоть знал ,что не полюбишь ты меня.
Но в сердце ты была так долгожданна,
Мой Бог. Мой ангелочек неземной.
Ведь я мечтать умел...вот чёрт…смешно,
Я мог тогда иметь надежду в сердце.
Наверно перед богом это было грешно,
От тебя чувство в ответ ожидать.
Ты была чиста, красива. Ты единственная,
А я был просто злым на целый мир.
Была ты так сильна, безумно милая,
Я говорил: «Вот чёрт» почаще чем: «Привет».
Ты знаешь я потом наверно изменился,
Ведь счастья я тебе всегда желал.
И на тебя, как на Бога я смотрел,
И тихо где-то в темноте страдал.
Страдал…та нет…тогда я был счастливым,
Ведь слышал голос твой. И глаза внеземные,
Я видал их, и взгляд который не предаст,
От них мне было очень хорошо.
Теперь…теперь я проклинаю Бога,
За то что он дурак, больной он псих.
Ведь он сломал жизни твоей дорогу,
А я ничего и сделать не успел.
Да не успел, себя я проклинаю,
Ведь всё иначе в мире быть должно.
Я должен умереть был, сказав всего: «люблю»,
А ты ,наверно ,всё должна была забыть.
А вместо этого, рыдаю каждую ночь,
Иду сюда во тьме, во мле.
Чтобы представить серые глаза,
Вот той которая лежит вот тут в земле.
Сегодня просижу тут до рассвета,
И буду вспоминать, и думать, и страдать.
Сегодня, завтра в вечности до каждого утра,
Тебя я буду вечно вспоминать.
А вот когда на прах я разлечусь,
И в землю упаду в этом вот краю,
В нирване, в забытье я утоплюсь,
Шепча в последний раз: тебя люблю.
Автор: Анянка
Рейтинг: G
Персонаж/Паринг: Спайк/Баффи
Время действия (спойлеры): после 5 сезона
От автора: Я тут стихи перебирала и наткнулась на этот... он немного..длинненький)))... просто посвящён тому лету когда Баффи умерла, тому что чувствовал и переживал Спайк... Помню меня очень впечетлила её смерть... а особенно то как это переживал Спайк..ну вот и получилось... надеюсь меня не убьют за такой объём
Отказ от прав: да
На украинском языке“Сльози на граніті”
В цю ніч висів на небі повний місяць,
А зорі падали, як іскри у імлу.
Собі не зміг знайти я знову місця,
Питав: Коли ж нарешті все таки помру?
читать дальшеПалив цигарки, пив. Не упивався,
Сльозами вмитися хотів, але не зміг.
Забути все, як проклятий старався,
І думав: що стаю, як дикий псих.
В кімнаті було темно і самотньо,
Так само, як в замученій душі.
Занадто різні вчора і сьогодні,
Писав якісь химерні я вірші.
І відчував, як біль тече у венах,
Як страх у ранах дико закипа.
Життя летіло в театральних сценах,
А сльози все лилися, як ріка.
Затовк недопалок, останній вогник,
І в темряву зануривсь знову я.
А зорі плавали, неначе в морі човник,
І так боліла вся душа моя.
Не міг я спати, бачити і жити,
На серці був скривавлений ланцюг.
Благав я всіх мене нарешті вбити,
І припинити нескінченність мук.
Я вийшов з дому. Де пішов, не знаю,
Мій мозок думати уже не міг.
Бо я себе живим не відчуваю,
Живим мерцем я справді стати встиг.
Я йшов кудись, у темінь, у пропастя,
І очі знов від сліз усі пекли.
Що це таке скажіть за слово щастя?
Чи є воно хоч десь тут на землі.
Я йшов дорогою, нічого вже не бачив,
У темряві, між кістяків-дерев.
Я йшов. Один. Нічого я не значив,
І вітру чув тужливий дикий рев.
А потім я спинився, біль вколола,
У серце ще гостріші шпичаки.
Стояло дерево, неначе та колона,
Під ним могила…. Кинусь навтьоки…
Та ні, не можу. Ні, я залишуся,
Тепер життя моє застрягло тут.
Крізь сльози, янголу у небі помолюся,
Зненавиджу усіх, хто десь живуть.
Кладу букет. Як кров, червоні квіти,
Троянди ніжні на сирій землі.
Народження і смерть – все на граніті,
А квити – кров моя у проклятій імлі.
Я сяду поруч, пальцями торкнуся,
Рукою, серцем і душой своєй.
Як мрію, що колись все ж тут лишуся,
Не буде більше болю, сліз морей.
Я ляжу ту, бо це моя домівка,
Це місце де я справді хочу буть.
Ось цей граніт, і ця землюки гірка,
І все. Про інше хочу я забуть.
Забуть життя, яким колись ішов я,
Забути долю підлую мою.
Забути, як у місто це прийшов я,
Забути, як стоялось на краю.
Забути все. Не бачити, не чути,
І вбити серце, рани розірвать.
І більш уже нічого не відчути,
І душу глибоко у землю закопать.
Але не можу. Пам’ять ця проклята,
Нагадує усе. І кожну мить,
У душу шпичаки, дияволята,
Все заганяє. Як же далі жить?!...
І я сидів, дививсь на срібний місяць,
А згадував волосся золоте.
Як я зустрів тебе уперше в місті,
Подумав: щось не те, не те, не те…
Як закохався, палко і безтямно,
Як намагався я тебе забуть.
Як я дививсь на тебе: дико, п’яно,
І клявся, що не можу це відчуть.
Ненавидів тебе. Любив. Молився.
І проклинав. І знову повертав.
З тобою, знаю, назавжди б лишився,
Я не чекав нічого, і чекав.
Я мріяв про любов твою, кохана,
Хоч знав, любить не будеш ти мене.
Та в серці ти була завжди чекана,
Мій Бог. Ти янголятко неземне.
Я мріяти умів. От чорт, аж смішно,
Я міг тоді надію в серці мать.
Мабуть то перед Богом було грішно,
Від тебе почуття якісь чекать.
Ти ж була чиста, гарна. Ти єдина.
А я був просто злим на цілий світ.
Була ти сильна, і безтямно мила..
Казав”От чорт”, частіше ніж “Привіт”.
Та знаєш, потім я мабуть змінився,
Бо щастя я завжди тобі бажав.
На тебе, як на Бога я дивився,
І тихо, десь, у темряві страждав.
Страждав?.. Та ні, тоді я був щасливий,
Бо чув я голос твій. І очі неземні,
Я бачив їх, і погляд незрадливий,
Від них було так хорошее мені.
Тепер.. тепер я проклинаю Бога,
За те, що він дурний і хворий псих.
Бо він, зламав життя твого, дорогу,
А я зробить нічого вже не встиг.
Не встиг, не встиг, себе я проклинаю,
Бо мало все інакше в світі буть.
Померти мав, сказавши лиш”кохаю”,
А ти , напевно, мала все забуть.
А замість того, плачу я щоночі,
Іду сюди, по темряві, в імлі.
Щоб уявити любі сірі очі,
Отої, що лежить отут в землі.
Сидітиму сьогодні до світанку,
І буду згадувать, і думать, і страждать.
Сьогодні, завтра, в вічності, до ранків,
Тебе я буду завжди пам’ятать.
А вже коли на попіл розлечуся,
Впаду у землю, тут, у цім краю.
В нірвані, в забутті навік втоплюся.,
Прошепочу востаннє: я люблю.
перевод на русскийВ эту ночь весел на небе полный месяц,
А звёзды падали ,как искры в млу.
Себе не мог найти я снова места,
И спрашивал: когда же я умру?
Курил и пил. Не упивался.
Слезой умыться я хотел, не смог.
Забыть про всё ,как проклятый старался,
И думал ,что стаю как дикий псих.
В комнате было тихо, одиноко,
Так же как в замученной душе.
И слишком отличал вчера я от сегодня
Писал я странные стихи.
И чувствовал, как боль течёт по венам,
Как страх в ранах дико закипает,
И жизнь летела в театральных сценах,
А слёзы ,всё льются, как река.
Я потушил окурок, последний огонёк,
И в темень окунулся снова я.
А звёзды плавали ,как будто бы кораблики,
И так болела вся душа моя.
Не мог я спать, не мог я видеть, жить,
На сердце – окровавленная цепь.
Просил я всех, меня наконец-то убить,
Остановить всю бесконечность мук.
Я вышел с дома, где пошёл, не знаю,
Мой мозг думать уже не мог.
Ведь я себя живым уже не чувствую,
Живым мертвецом успел я правда стать.
Я шел куда-то, в темень ,в пропасть,
Глаза опять от слёз пекли.
Что есть скажите, это слово счастье?
И есть оно хоть где-то на земле?
Я шёл дорогой, ничего не видел,
Во тьме, между деревьев-скилетов,
Я шёл один и ничего не значил,
И ветра слышал грустный дикий рёв.
Потом остановился, боль колола,
В сердце всё острей шипы.
Стояло дерево, как будто бы колона,
Под ним могила…убежать бы прочь.
Но нет, я не могу, останусь,
Теперь уж жизнь моя застряла тут.
Сквозь слёзы, ангелу я в небе помолюсь,
Возненавижу всех, кто где-то там живут.
Кладу букет, цветы как кровь красны,
Нежные розы на сырой земле.
Рождение и смерть – всё на граните,
Цветы – то кровь моя в проклятой мле.
Я сяду рядом, пальцами дотронусь,
Рукою, сердцем и душой своей.
Мечтаю, что когда-то тут останусь,
Не будет больше боли, слёз морей.
Я лягу тут, ведь тут мой дом,
То место, где я правда быть хочу.
Вот этот вот гранит, земли тут горка,
И всё. Про остальное мне забыть.
Забыть ту жизнь которой шёл когда-то,
Забыть про подлую свою судьбу,
Забыть как в город этот я пришёл,
Забыть как мне стоялось на краю.
Забыть про всё, не видеть и не слышать,
Убить и сердце, раны разорвать.
И ничего уж больше не почувствовать,
И душу в землю глубоко закопать.
Но не могу. Память проклятая,
Напоминает всё. И каждый миг.
В душу острия-дияволята,
Всё загоняет. Как же дальше жить.
И я сидел ,смотрел на серебряный месяц,
А вспоминал я золото волос.
Как в городе тебя впервые встретил,
Подумал: что-то тут не то, не то, не то…
Как я влюбился, страстно и безумно,
И как пытался я тебя забыть.
Как на тебя смотрел я дико, пьяно,
И клялся, что не мог я это чувствовать.
Я ненавидел. И любил. Молился,
И проклинал. И снова возвращался.
С тобой я знаю, навсегда б остался,
Не ждал я ничего. И всё же ждал.
Мечтал я о любви твоей, любимая,
Хоть знал ,что не полюбишь ты меня.
Но в сердце ты была так долгожданна,
Мой Бог. Мой ангелочек неземной.
Ведь я мечтать умел...вот чёрт…смешно,
Я мог тогда иметь надежду в сердце.
Наверно перед богом это было грешно,
От тебя чувство в ответ ожидать.
Ты была чиста, красива. Ты единственная,
А я был просто злым на целый мир.
Была ты так сильна, безумно милая,
Я говорил: «Вот чёрт» почаще чем: «Привет».
Ты знаешь я потом наверно изменился,
Ведь счастья я тебе всегда желал.
И на тебя, как на Бога я смотрел,
И тихо где-то в темноте страдал.
Страдал…та нет…тогда я был счастливым,
Ведь слышал голос твой. И глаза внеземные,
Я видал их, и взгляд который не предаст,
От них мне было очень хорошо.
Теперь…теперь я проклинаю Бога,
За то что он дурак, больной он псих.
Ведь он сломал жизни твоей дорогу,
А я ничего и сделать не успел.
Да не успел, себя я проклинаю,
Ведь всё иначе в мире быть должно.
Я должен умереть был, сказав всего: «люблю»,
А ты ,наверно ,всё должна была забыть.
А вместо этого, рыдаю каждую ночь,
Иду сюда во тьме, во мле.
Чтобы представить серые глаза,
Вот той которая лежит вот тут в земле.
Сегодня просижу тут до рассвета,
И буду вспоминать, и думать, и страдать.
Сегодня, завтра в вечности до каждого утра,
Тебя я буду вечно вспоминать.
А вот когда на прах я разлечусь,
И в землю упаду в этом вот краю,
В нирване, в забытье я утоплюсь,
Шепча в последний раз: тебя люблю.
@темы: Спаффи, Спайк, Баффи, Фанфики: стихи
-
-
08.08.2008 в 02:33Украинский вариант невероятный, просто ком в горле после прочтения
-
-
08.08.2008 в 03:44-
-
08.08.2008 в 08:25-
-
08.08.2008 в 10:24-
-
08.08.2008 в 11:06-
-
08.08.2008 в 11:08-
-
08.08.2008 в 15:11-
-
08.08.2008 в 21:03-
-
08.08.2008 в 23:12-
-
08.08.2008 в 23:15